«Тішуся, що здобула для Львова першу в історії медаль чемпіонату світу». – Анастасія Горлова

Історія становлення найтитулованішої львівської веслувальниці, майстра спорту міжнародного класу, могла б бути ідеальною. Готуючись до інтерв’ю, я натрапила на вікторину, яку проводило відділення Національного олімпійського комітету у Львівській області. Там було запитання на кшталт «про який подарунок у дитинстві мріяла Анастасія Горлова» та варіанти відповідей: 1)йо-йо, 2)тетріс, 3)весло, 4)байдарка, 5)лялька, 6) тамагочі. Не сумніваючись, що правильна відповідь – це третій чи четвертий варіант, я миттєво вибудувала в уяві статтю: дівчинка змалку мріяла про спортивний човен та наполегливо «пливла» до своєї мети. Однак, виявилось, що наша героїня у подарунок хотіла всього-на-всього тетріс. І взагалі не все на її спортивному шляху було ідеальним, але від того ще більше Настіна історія стає доказом того, що кожна людина може досягнути нечуваного успіху.

Анастасіє, чому саме веслування на байдарках? То був твій вибір чи батьки записали до спортивної секції?

– Я би сказала, 50 на 50. З одного боку, на веслування мене привів дідусь, який  є тренером та Президентом Федерації веслувального слалому Львівщини. У слаломі спортсмени на швидкість проходять бурхливу річку через спеціально встановлені ворота. З цього різновиду веслування я й розпочала. А з іншого боку, до занять веслуванням я ходила на секції з бадмінтону, художньої гімнастики, танців, але у жодній не затрималась. Якщо мені переставало щось подобатись і я вже не хотіла цим займатися, батьки прислухалися до мене та не примушували до подальших тренувань. Отож, певною мірою, веслування – це мій вибір: я ж не покинула цей вид спорту. Хоча займатися розпочала досить рано – класу з третього.

 Постривай, тобто у віці восьми-девяти років ти вже плавала у човні бурхливою річкою?

– Так, у вісім років я розпочала виходити на воду, спершу з татом у човні-двійці.

  Не страшно було?

– З татом нічого не страшно! До слова, мама і тато також свого часу займалися слаломом,  їх тренував мій дідусь.

 Але зрештою ти, все-таки, зупинилася на спокійніших «трасах»: з гірської річки перейшла на гладку воду, обравши веслування на байдарках і каное.

– Дідусь попросив тренерів з веслування на байдарках і каное трохи попрацювати зі мною, щоб покращити техніку. А мені сподобався і цей вид спорту. Тривалий час я змагалася в обох видах веслування. У слаломі також досягла певних успіхів – була призеркою чемпіонатів України, виконала норматив кандидата у майстри спорту. Однак потім зосередилась лише на веслуванні гладкою водою, оскільки з 16-и років постійно перебуваю в складі збірної команди України та через інтенсивну підготовку часу на інше немає.

Сьогодні Ти чемпіонка Європи, бронзова призерка чемпіонату світу. А чи пам’ятаєш свою найпершу медаль з міжнародних змагань?

– Ще й як!  У 16 років я вперше брала участь в юніорському чемпіонаті Європи й одразу здобула медаль – «бронзову».

 Пригадаймо твої  найвагоміші здобутки.

У п’ятому класі я вирішила, що буду олімпійською чемпіонкою (сміється). Жарти жартами, але я не просто загадала таке, але й почала активно рухатися у цьому керунку. Наприкінці сьомого класу поставила маму перед фактом, що вступатиму у Львівське училище фізичної культури (ЛУФК). Це спеціалізований спортивний заклад, в якому готують найкращих спортсменів нашого міста. Я розуміла, що лише там зможу професійно займатися веслуванням. На щастя, вступні іспити склала й почалися нелегкі будні, адже, насправді, важко поєднувати навчання та посилені тренування. Проте праця приносила плоди. Я перемагала на чемпіонатах України й поступово вийшла на вищий рівень.  Дорослі досягення розпочалися з 2014 року. Я закріпилася у національній збірній, що було доволі важкувато, оскільки до команди відбирають близько десяти атлетів – зрозуміло, найкращих в Україні. Але навіть потрапляння в збірну не гарантує стабільне місце у ній, його постійно потрібно завойовувати своїми результатами на змаганнях.

У 2015 році я закінчила третій курс ЛУФК і влітку того ж року виступила на престижних І Європейських іграх у Баку – міжнародних спортивних змаганнях. Тоді посіла 12 місце. А вже через два роки, у 2017, стала переможницею та призеркою Кубків світу, чемпіонкою Європи. Тоді голова Федерації на байдарках і каное Львівщини Володимир Милян сказав: «Доросла Європа – то для нас фантастика». Тож тішуся, що цьогоріч для Львова здобула ще й першу в історії медаль чемпіонату світу. І хочу зазначити, що всі ці успіхи не лише моя заслуга, я веслую у байдарці-двійці разом з полтавкою Марією Кічасовою-Скорик.

Як на мене, виступати у парі важче, ніж самій. Тут необхідно до тонкощів відчувати та розуміти партнера. Ще й подвійна відповідальність за результат: як щось піде не так, тьху-тьху, не лише ж себе підведеш…

– Як показує практика, найчастіше складаються спортивні екіпажі з тих людей, які і в житті підходять один одному. Ми з Марією подруги у житті, тож і на воді у нас все злагоджено. Навіть вже й не пам’ятаю, що почалось раніше – дружба чи «двійка». Ми пробували сідати з різними людьми, але тільки у цьому дуеті човен їхав найкраще.

Куди ж пливе ваш човен? Часом не у Токіо, де у 2020 році відбудуться XXXІІ Олімпійські ігри?

– Сподіваюся. Перші ліцензії на Олімпійські ігри для жінок-веслувальниць розіграють на чемпіонаті світу у серпні наступного року. Але щоб поїхати на світ, насамперед необхідно перемогти на чемпіонаті України. Наступний відбір на Олімпійські ігри  відбудеться на чемпіонаті  Європи-2020.

Настю, наскільки напружений твій графік тренувань?

– Щодня від одного до чотирьох  тренувань: чотири дні на тиждень 3-4 тренування та двічі на тиждень – 1-2 тренування. Вихідний –  один. Тренування різні: як власне на воді, так й у залі, на стадіоні тощо. Ми навіть взимку виходимо на воду. Зимою тренуватися дуже важко – веслуємо по 2-2.5 години безперервно, а в сильний мороз бризки води замерзають на льоту і куртка перетворюється на крижаний панцир. Але чого не зробиш, щоби потрапити на Олімпійські ігри!

Навантаження, які є у професійному спорті, насправді витримає не кожен. Якщо відверто, чи виникало колись бажання залишити веслування?

– Лише раз: у 2011 році, коли я вперше потрапила до дорослої збірної. Тоді мені було лише 16 років і я просто не звикла до таких навантажень. Але то швидко минулося. Я відпочила місяць у відпустці та повернулася з новими силами.

Заради чого це все?

– Задля Олімпійських ігор. І не тільки… Колись ініціатор сучасних Олімпійських ігор П’єр де Кубертен написав такі слова: «Окраса нашого життя, о Спорт, сьогодні твоє свято. Там пульс прискорює биття, де прапори твої піднято». Я пригадую тогорічний чемпіонат Європи, де ми здобули «золото». І хоч цьогорічна медаль з чемпіонату світу вагоміша, але найбільше я запам’ятала саме той чемпіонат Європи. Коли піднімаєшся на найвищу сходинку п’єдесталу та лунає гімн України – це найкрутіші відчуття.

Ось ти так гарно розповіла про свій вид спорту, але цікаво,  свою майбутню дитину віддаси у професійне веслування?

– Про дитинку ще дуже рано говорити. А ось мої сестри по татові – Олександра та Валентина професійно займаються сучасним п’ятиборством, брат Ілля – веслуванням на каное. Так що наша родина однозначно за спорт.  Як то кажуть, самі займаємось й усім рекомендуємо.

Львівська газета

Like
Like Love Haha Wow Sad Angry

Категории: Львовские новости

Отправить ответ